63 Fourth Avenue · New York, NY 10003, USA · (tel) 212-254-5130 · (fax) 212-254-5239
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
| 15 лютого 2003 | ||||||||||||||||
д-р Марія Ревакович, професор-дослідник в Ратґерському Університет, Шклярівський стипендіят в Гарвардському Українському Науковому Інституті уривок з доповіді | ||||||||||||||||
Хотіла б почати свою доповідь з пояснення заголовка. Поетична творчість Нью-Йоркьскої групи, яка що як що принаймні нью-йоркцям добре відома тут не розглядатиметься. Натомість розглядатиметься сам літературний процес, який група активно творила на еміґрації від менш більш половини 50-тих років і саме через який формувалася і встановила про себе певний імідж. Іншими словами, йдеться про різні розмови, точніше про певні твердження й одночасно способи висловлювання, які відбувалися на різних рівнях: головно поміж членами групи, явно і скажімо - позалаштунково (тобто те, що друкувалося в пресі і те, що писалося в листах), але й ідеться теж про діялог, який відбувався із літературними батьками, сучасниками, а навіть передбачувався діялог із майбутнім літературним поколінням. Отже, дискурс в сенсі, який я вживаю (до великої міри згідно з визначенням французького теоретика, культуролога і філософа Мішеля Фуко) означає сукупність тверджень, яка так би мовити матеріялізується в дію і ця дія з черги впливає на певні взаємозв’язки чи то між інституціями, чи то між суспільними угрупованнями, тобто заявляє про себе як силу спроможну формувати і міняти ситуації, обставини, тощо. Нью-Йоркська група в процесі формування і становлення витворила ряд дискурсів і саме про них буде тут мова. Використовую в цьому багато архівного матеріялу, головно кореспонденції між членами групи, як теж і з багатьма впливовими на той час літературними діячами. Аналізуючи цей матеріял, можна, звичайно, прийти до певних висновків. Перш за все, щоб належно оцінити вклад групи саме в цьому непоетичному просторі, треба розрізнити ці моменти, які були рушійними в даний час і які спричинювалися до зміни чи підміни однієї розмови іншою.
Немає сумніву, що найбільш активним і впливовим періодом Нью-Йоркської групи був період від половини 50-тих до початків 70-тих років. Дискурс 50-тих стосувався переважно встановлення силових зв’язків (power relations) в літературному середовищі. Йшлося про здобуття визнання з боку старших колеґ з одного боку, а з другого - йшлося теж не малою мірою про забезпечення апарату для літературної продукції кожного члена групи. Дискурс 60-тих головно фокусувався на вдержанні свого щойно виробленого авторитету, але й рівно ж важливими були питання рецепції, а саме намагання з боку групи не тільки зберегти вже приєднаного читача, але й поширити читацьку публіку поза тісне коло любителів. Наскільки це їм вдалося - про це нижче. Розвиток групи після 70-тих років - явище досить складне і негомогенне, порівнюючи з попереднім періодом, але в 90-тих роках груповий голос відроджуєтся з появою журналу Світо-вид. Це було перше періодичне видання, яке почало виходити спільними зусиллями, тобто еміґраційними і Спілки письменників України. Беручи активну участь в літературному процесі коротко перед розвалом Радянського Союзу і зараз після проголошення незалежности, Нью-Йоркська група відіграла чималу ролю в процесі зближення діяспорної і материкової літератур. Звичайно, притім ішлося не меншою мірою про збереження і пропагування своєї власної спадщини. Досліди в архівax Нью-Йоркської групи призвели мене до слідуючої тези. Поштовхом до сформування групи як літературного феномену була не так естетична плятформа (хоч в пляні естетики аж так великих розбіжностей правда і не було), як просто цілком прагматичні міркування. Щоб мати який-небудь вплив треба мати силу, щоб мати силу треба поєднати голоси і виступити як угруповання. Мелані Питльовани, наприклад, в статті “Continuity and Innovation in the Poetry of the New York Group” (Journal of Ukrainian Studies 2.1, 1977) заявила, що генеза групи була спонтанна і дещо анархічна (4).
Примітка: Роман Бабовал створив Web-сайт - ВІРТУАЛЬНА АНТОЛОГІЯ ПОЕЗІЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ГРУПИ Роман Бабовал (Упорядник Антології і редактор Web-сайту) (2002 – 2003) http://users.belgacom.net/babowal/go2nyg.htm Натомість з листування виникає саме навпаки, що початки були досить продумані і стратегічно орієнтовані. Ілюстрацією хай буде лист Богдана Рубчака до присутнього тут Юрія Тарнавського від 25 листопада 1955 року: Ми молоді українські письменники, мусимо держатися разом, ми мусимо з’єднатися нерозривним перстнем дружби, бо одинцем пропадемо безслідно. Маю надію, що Ви усвідомили безнадійність нашої ситуації. Коли ми ще поживемо на еміґрації десять - п’ятнадцять років, у нас взагалі не буде ніхто писати українською мовою.
Українська культура переживає тепер страшну кризу і вона справді стоїть перед, пробачте трафаретний вислів, останнім «бути чи не бути». Влизько, Хвильовий, М. Куліш і інші прекрасні люди згинули за неї, ми не сміємо її занепастити. Наше завдання - врятувати її. Напевно завважуєте, наші «старші» культурні діячі зовсім не цікавляться нами, ніхто й не плюне в наш бік (говорю загально і не особисто вживаю слова «наші»). Ми мусимо об’єднатися в якусь формальну організацію, тоді в нас буде й сила. Цей фраґмент листа унаочнює кілька проблем, з якими доводилося молодим поетам мати до діла. По-перше, як я вже згадала, вони усвідомили, що питання засвоєння впливу чи сили треба стратегізувати, а по-друге стало їм ясно, що визнання з неба їм не впаде, що його треба буде добувати самому і тут заснування групи може бути саме правильним тактичним рухом. Отже в світлі повищого можна констатувати, що підложжям групової схильности було намагання з боку членів виробити собі певний авторитет, а тим самим заявити про себе як поетичну молоду силу, якої не можна іґнорувати. Рубчаків лист також вказував на те, що над молодими поетами тяжіла відповідальність за українську літературу. Вони всі були свідомі, що загальноукраїнський літературний процес немає змоги нормально розвиватися, отже те, що відбувається на еміґрації набирає особливого значення. Питання сили, яке підніс Рубчак, підтримав Тарнавський, переконуючи колеґу переїхати в Нью-Йорк, щоб легше було групі діяти: «Старайтеся переїхати в Н.Й. Тут веселіше - будемо працювати разом, треба творити свою школу, ми мусимо дати поштовх українській літературі, а особливо поезії! Мусимо промостити шлях молодшим» (27 серпня 1956). Ці листи вказують, що потреба формування групи, видавництва і журналу - надоспіла рано і досить бурхливо обговорювалася.
Що дискусії не були порожні, чи голослiвні, свідчить факт, що вже 1959 року з’явилося перше число Нових поезій, рівно ж на той час видано три збірки у видавництві Нью-Йоркської групи, а коли повірити меморіяльній статті Богдана Бойчука, написаній для Терему в 1966 році «Як і пощо народилася Нью-Йоркська група» і присвяченій десятіліттю існування групи, то вона офіційно сформувалася в 1956 році. Цей рік приніс саме книжкові дебюти Рубчака та Тарнавського, і приблизно з того часу походять їхні листи, цитовані вище. Попри факт, що Нью-Йоркська група завжди відштовхувала потребу виступати з якимись маніфестами, чи офіційно пропагувати певні естетичні плятформи, заява редакторів в першому числі Нових поезій, принаймні дещо з’ясувала позицію молодих поетів. Виявляли вони турботу за стан української літератури загалом: Починаючи з 1949 року, еміґраційне літературне життя опинилося на похилій вниз. … З другого боку, література на Україні була вже на похилій ще від часу, коли замовкли Тичина і Бажан, коли згинули Хвильовий і Куліш, а на літературному житті випалено штамп соціялістичного реалізму, що в самому принципі не тільки заперечує, а просто вбиває всяку індивідуальну творчість. … Наявність такої дійсності посилює в людей молодої літературної ґенерації почуття мистецької відповідальности. … Тож відома вже в літературному житті Нью-Йоркська Група вирішила не тільки інтесивніше продовжувати свої творчі намагання, але й вплинути на оживлення та поглиблення літературного процесу. (5-6), одночасно мали нагоду висловити, дослівно одним параграфом, своє кредо:… творчість кожної індивідуальности вимагає повної зовнішньої свободи вияву, вона є окремий світ і знає власні закони життя і смерти - вкрай суб’єктивні. Кожний мистець дуже різко відчуває вимоги свого внутрішнього світу і, не маючи іншого вибору, мусить дати йому повний творчий вияв. Іншими словами, мусить вільно висловити себе своєю мовою. (6) Володимир Державин, який у той час слідкував за молодими голосами, зареаґував на повищу заяву ось так: «Все це справді звучить дуже просто й привабливо, проте стосується не самої поезії - тільки до етики та психології поетичної творчости; а де ж естетика? Повна зовнішня свобода вислову - дуже добре; але вияву якими саме мистецькими засобами?» («Українська молода поезія насьогодні» , Фенікс 9, 1959: 46) Щоправда критик не надто закидає молодим поетам їхньої відмови від теоретизування над поетикою своїх творів, але теж і підкреслює, що «єдности артистичної» (вживаючи його вислову) група ще не досягнула. Проте Державин, називаючи членів групи «українськими сюрреалістами», вказує на власну непослідовність, бо етикетка сюрреалізму, яку він приліпив групі, таки означає чітко окреслене естетичне обличчя. Попри цю непослідовність Державин однак запримітив факт, що початки групи як кружка друзів з нахилом творити нову поезію були більш дискурсивні ніж естетизуючі. Думаю, варто його тут більше зацитувати: Отже, що українські сюрреалісти стримуються від поетикальних маніфестів і полеміки з непоправним філістерством літературної критики - це радше добра ознака нормального поетичного руху, який потребує творити мистецтво, а не обговорювати. Проте це змушує нас розглянути тут творчість кожного з гідних уваги представників того руху окремо, бо артистична єдність даної групи нічим позитивним іще не доведена: спільне самовідштовхування від літературного філістерства (чи то «конформізму») та псевдоакадемізму ще не становить спільної позитивної риси («позитивної», очевидно, в логічному, не в етичному сенсі). (46) Звичайно, з перспективи часу художня єдність групи не виглядає аж так неясно, як це натякує Державин. Іншя річ, що як критик, у своїй оцінці, він не був однаково прихильним до всіх поетів. Найвище оцінював Емму Андієвську, номінуючи її першим українським сюрреалістом, а найменш прихильно ставився він до Богдана Бойчука, називаючи його вічним початківцем. Не мав, однак, рації щодо точки, що питання поетики не обговорювалися між поетами; обговорювалися, але приватно в листах, а не прилюдно. В процесі формування групи наголос ставився особливо на суверенності художньої діяльности кожної окремої творчої одиниці. Немислимим було для поетів іти слідом пропагованих і контрольованих якоюсь організацією постулятів. Отже, з самого початку поети критично ставилися до спадщини Мистецького українського руху. Їхня нехіть виступати з якою-небудь плятформою чи постулятами виразно контрастувала з практикою МУР-у. Якщо йдеться про діялог з літературними попередниками, цікаво вказати на такі моменти: дискурс, який майже не відбувся з Юрієм Шерехом (проф. Шевельов), дискурс який відбувся з Ігорем Костецьким, проте нікуди не завів і дискурс між деякими членами Нью-Йоркської групи (головно Рубчака і Бойчука) з поетами Празької школи, який був до великої міри дружній, проте вузький і односторонній. З двох відомих постулятів Мур-у, тобто так званого «національно-органічного стилю» пропонованого Юрієм Шерехом і концепту «великої літератури» висуненого вперше Уласом Самчуком, група мала більшу проблему з першим, можливо і тому діялог з Шерехом не відбувся, бо творчість молодих поетів заперечила до великої міри смисл такого піходу. Тобто заперечували вони вимогу писати у такий спосіб, щоб зміст даного твору еманував національний дух. Поети свідомо вибрали писати українською мовою, але хотіли писати у повно вільному просторі, без ніяких диктатів з боку кого-небудь. Шерех не відгукувався на поетичні дебюти членів групи. Перша реякція прийша відносно пізно, бо аж в 1964 році, на симпозіюмі «Слова», Асоціяції українських письменників в екзилі, і то тільки заторкаючи одного поета групи, Юрія Тарнавського. (Див. «Троє прощань і про те, що таке історія літератури») Шерех намагався підірвати позови групи, що вони справжні репрезентати наймодернішого річища в українській літературі. Аналізуючи вірш Тарнавського «Прощання» і зіставляючи його із віршами Левка Боровиковського і Олени Пчілки, він доходить до слідуючих висновків: Я хочу слазати, що принципової різниці між поезією, яка в нас вважається наймодернішою, яка в нас зветься нью-йоркською групою поетів, … і тією поезією, що її звемо романтичною, власне кажучи нема або дуже мало. Нова поезія відрізняється тільки підсиленням другого, нереального, метафоричного, символічного, суто образного пляну. Збільшилася роля недоговорення. Але загальний підхід подібний або спільний. (480-81) Звичайно, заяву Шереха можна інтерпретувати у різний спосіб, але беручи до уваги, що молоді поети не скривалися з критикою і скептицизмом щодо причетности мурівських постулятів, з боку Шереха, повище твердження мало заперечити заяви групи щодо її виключного права на новаторські досягнення. З другим постулятом Мур-у, а саме так званим концептом «великої літератури», тобто організаційної рекомендації письменникам змагатися з провінціоналізмом і стриміти до мистецької завершености й майстерности, група теж мала проблеми. По-перше, в ніякому разі молоді поети не хворіли на комплекс меншевартости, а по-друге ставилися до яких-небудь директив з відкритим презирством. Вже не згадуючи про факт, що прикметник «великий» воліли підмінити більш їм близьким прикметником «новий» (звідси, очевидно, Нові поезіїі, і прямий натяк на продовження традиції модернізму і аванґарду). Немає сумніву, що майже обсесійне настоювання на збереженні мистецької свободи щодо самовислову, про яке була мова вище, як теж і неохота теоретизувати стали виразною реакцією на діяльність і пріоритети висувані МУР-ом. На відміну від Шереха, Ігор Костецький охоче нав’язав контакт і співпрацю з Нью-Йоркською групою. Це було легше хочби і з такої причини, що він сам був творчо активним, а крім того, хоч і був одним із ініціяторів Мистецького Українського Руху, ніколи дійсно затишно й вигідно не почувався в рядах цієї організації. До речі остерігав молодих поетів проти всяких «доктринерів», без сумніву маючи на думці своїх колеґ із МУР-у. В листі до Богдана Бойчука від 11 листопада 1956 року з охотою служив дружніми порадами: Моїм глибоким переконанням, найголовніше для Вас тепер - ні в якому разі не слухатися порад жадних доктринерів, взагалі на них не зважати. Інакше кажучи - за всяку ціну не дати себе вкласти на якусь поличку в систематизаційних вправах тих, які гадають, що вони все знають і що вони є єдиними речниками всього, що було, є, і буде. (МР - цілком можливо, що тут саме алюзія до Шереха) Не називаю їхніх імен, бо ніколи не роблю нічого поза очі ( з полемікою виступаю тільки прилюдно і під власним прізвищем), але нехай саме ця обставина й дає Вам можливість підставляти під поняття «доктринера» тих, кого Ви самі відчуваєте як таких. Виразно видно з цього листа, що Костецький в половині 50-тих відштовхувався від догматичного минулого МУР-у. Він надіявся на тісну співпрацю з молодими поетами, чи це в царині перекладу чи критики. І дійсно Бойчук, Тарнавський, Васильківська підтримали і брали участь у проєкті Костецького «Вибраний Лорка», перекладаючи ряд поезій саме для цього видання. В дебатах МУР-у на тему, як найкраще осягнути тзв. «велику літературу» Костецький і Шерех займали протилежні позиції. Як я вже згадала, Шерех пропонував «національно-органічний» стиль з ноторичним моттом «до джерел української національної культури» (Шерех, «В обороні великих» 12), Костецький підтримував західню орієнтацію. Безумовно ця його орієнтація на Захід була одним із факторів, який вплинув на те, що співпраця між ініціятором МУР-у і поетами Нью-Йоркської групи нав’язалася так рано. Костецький хотів бути ментором для молодих поетів, та вони, за його власною порадою не слухати «ніяких доктринерів», таку пропозицію відкинули. Хоч співпраця між Костецьким і окремими поетами, головно Бойчуком і Вірою Вовк, продовжувалася протягом довгих років, критик змінив тон і ставлення до Нью-Йоркської групи на початку 60-тих. Рівно ж, настоював на потребі вироблення теоретичної плятформи для існування групи, тим самим воскрешаючи (можливо цілком несвідомо) мурівську схильність до постулювання і керування літературним процесом. В листі до Тарнавського від 29 березня 1963 року Костецький критикує настанову поетів заявляти про своє мистецьке кредо тільки через поезію: Чи не гадаєте Ви, що було б куди цікавіше, якби принаймні хтось один із Вас членоподільно сформулював, що таке - на Вашу думку - модерна література? Хіба не було б тоді ще більше переконливо Вам виступати у сучасній ситуації? Хіба не здобули б тоді великоміські більше вигідних позицій, відсуваючи селюхів у тінь минулого? А саме я, до речі, ніхто інший, років зо три тому, чи то в листі до Бойчука, чи то навіть і до Вас, наполегливо пропонував, щоб саме хтось із Ваших лав удався до теорії і до критики. Чому не вдалися? Чому нема у Вас власних критиків, власних осмислених позицій, власної деталізованої теорії, якою можна б було бити по застарілих? Заувага Костецького, що поети Нью-Йоркьскої групи не вдавалися до критики тільки наполовину правдива, бо і Рубчак, і меншою мірою Бойчук, реаґували рецензіями на нові книжкові видання своїх колеґ, як і інших літераторів. Але теорією вони дійсно не займалися. Тарнавський заперечив намагання Костецького говорити про групу як одне ціле: «Коли говорите про Н.Й. групу, говорите про людей, які не творять ніякої єдности. Ми не маємо ніяких обов’язків ні відносно себе, ні відносно зовнішнього світу. Я не бачу ніякої причини чому котрийсь із нас мав би писати якісь там маніфести чи оправдання своїх смаків.» (9 червня 1963). Ця полеміка до великої міри нагадує міркування Державина в статті цитованій вище, але треба теж наголосити, що ставлення Тарнавського до групи було більш солідарне ніж на це вказував би повищий уривок листа. Річ у тому, що Тарнавський хотів дистанціювати себе від імпліцитних вимог критика і слідом за цією виміною їхнє листування припинилося. Костецький зі свого боку чимраз їдкіше критикував творчість членів групи. В журналі Україна і світ (1963-65) він опублікував ряд рецензій на книжки поетів, в яких ганив поетів за легковажність у ставленні до мови, за буквальність у перекладах (проте раніше охоче друкував їхні переклади), за неправильні наголоси, вкінці висловлючи слідуюче: Нью-Йоркська група як на нинішній день не має багато чим похвалитися крім віршів про смерть, яка породжує або не породжує нове життя, і віршів з вакханалією метафор, які не запам’ятовуються, які взагалі ні до чого не зобов’язують, тому що їх на змагання без труду можна вигадувати сотнями за чашкою кави. (115). Дискурс між Нью-Йоркською групою а МУР-ом був від самого початку більш імпліцитний, як полемічний. Виміни з Костецьким становлять більш винятки ніж правило. Поети відштовхувалися від «постулятивного» і вельми організованого існування МУР-у саме мовчанням у сфері теоретизування над своєю поетикою і настоювали, що група - це не організація, а тільки кружок друзів. Проте успадкували вони від мурівців те саме почуття відповідальности за не тільки збереження української літератури, але й її модернізацію. Хоча пропагувалося і реалізувалося цю ж модернізацію у дуже різний спосіб. З другого боку, цікаво згадати, що не протестували вони занадто проти членства у Слові, хоч ця асоціяція була безпосереднім спадкоємцем Мистецького українського руху. Поява Нових поезій в 1959 році була своєрідним завершенням інтенсивної діяльности групи скерованої, щоб сконсолідувати свою силу і позицію в структурі існуючих еміґраційних літературних інституцій. Одначе самого молодечого ентузіязму і чималої зухвалости не було б досить, щоб поети могли так швидко здобути позицію, яку здобули. Були особистості, котрі особливо сприяли і підтримували молодих адептів літератури. Згадати тут треба і Василя Барку, і Вадима Лесича, але найбільшою мірою Юрія Лавріненка, який на той час був спів-редактором Української літературної газети (престижного періодичного видання у 50-тих роках) і заохочував членів Нью-Йоркської групи друкуватися в цьому виданні. Він також посприяв книжковим дебютам Юрія Тарнавського і Богдана Рубчака в 1956 році, і Богдана Бойчука в 1957 році. Що в особі Лавріненка молоді поети мали справжнього друга свідчить також факт, що він не тільки давав їм можливість друкуватися, але й сам багато рецензував їхні книжки і окремі твори. Однак, не всі члени групи однаково оцінювали його підтримку. Коли Лавріненко відмовився від рецензії на перше число Нових поезій, Богдан Рубчак так висловив своє розчаровання в листі до Бойчука: А рецензії на журнал таки немає. Уперто ігнорують нас - систематично і послідовно. Насувається думла, що буде, коли ми зіґноруємо їх і всі почнемо писати по-англійськи? Що вони зроблять тоді? Ідіоти не уявляють, що вони просто не можуть собі позволити на те, щоб нас іґнорувати - вони аж такого широкого вибору не мають. Але що зробиш? (4 серпня 1959) Коли спостереження Рубчака щодо взаємнозалежности між молодшими й старшими літераторами правильне, його закид, що групу іґнорують, не зовсім відповідав дійсности. Перші роки діяльности групи принесли чималий відгук. Щоправда не всі реакції були позитивно наставлені, але для реклями чи розголосу неґативні зауваження часто більш продуктивні ніж позитивні. Саме ця критична інтеракція спричинювалася до зростання значення і потрібного авторитету. На початку 60-тих років імідж групи вже був сформувався і можливо тому Рубчак в листі до Тарнавського піддавав сумніву доречність культивувати групову діяльність: Як бачиш, наша література на еміґрації щораз більше підупадає. Прошумів легенький вітер Нью-Йоркської групи, і ніхто більше нічого «спектакулярного» не робить … Так. Формативний період НЙГ пройшов, а з ним молодече захоплення, новизна, вірші в УЛГ і безповідальна молодість. Тепер кожний з нас виробив собі літературне обличчя, кожний з нас вже тепер щось значить для інтеліґентних українців, кожний вже є в повному розумінні цього слова індивідуальним письменником. Аж тепер починається фактична боротьба - закріплення, утривалення всього того, що ми почали, за що боролись і на що сподівались. Сповнений ностальґією, прочитав я деякі річники УЛГ. Наші початки - всіх без вийнятку - були далеко цікавіші, ніж безпосередня наша літературна сучасність. … Напиши свої думки не так про НЙГ (вона вже майже не існує, бо потреба її перецвіла), але про дальшу долю її індивідуальних членів. (25 вересня 1962) Рубчак, звичайно, поховав групу дещо передчасно, але його неґативний тон оправданий хоч би таким фактом, що у час коли писався повищий лист (тобто 1962), група дійсно осягнула певний вершок, здобула ім’я, витворила ряд впливових взаємин, опублікувала чимало книжок, випустила п’ять чисел Нових поезій. Книжкові дебюти Тарнавського, Рубчака і Бойчука поповнилися дебютами Жені Васильківської в 1959 році і Патриції Килини в 1960 році. Емма Андієвська дебютувала раніше в час коли ще групи не було, але її друга збірка Народження ідола вийшла у видавництві НЙГ в 1958 році і теж треба додати, що у час формування групи Андієвська проживала в Нью-Йорку і творчо брала участь в імпрезах організованих групою. Віра Вовк, яка теж дебютувала раніше, відвідала Нью-Йорк при кінці 1959 року, подружила з поетами і вже в другому числі Нових поезіх була присутня добіркою поезій і перекладів. Згодом, з 1961 року почала виходити Сучасність і головний редактор новоствореного журналу, Іван Кошелівець, запросив Богдана Бойчука бути в складі редколегії і готовити для нього літературні матеріяли з Америки. Таким чином, члени групи забезпечили для себе престижний форум для публікації своїх творів. Період здобування сили й авторитету завершився. Розмова про силу була підмінена розмовою про читача. Цей дискурс виявився далеко складнішим, бо довелося членам групи конкурувати з хвилею шістдесятництва, яку зродила хрущовська відлига. Саме журнал Сучасність представив еміґраційному читачеві таких чільних шістдесятників, як Іван Драч, Микола Вінграновський, Євген Гуцало, Валерій Шевчук. Серія публікацій цих поетів і письменників протягом 1962 року, як і взагалі свіжий подув в літературному процесі в Україні створили читачеві на еміґрації альтернативу до льокальної, чи як би ми сьогодні сказали діяспорної, продукції. Поети Нью-Йоркської групи досить скоро усвідомили, що своєрідна монополія на новаторство і молодечий ентузіязм, якою вони досі втішалися, в світлі досить кардинальних змін, які відбувалися в Радянській Україні, стає неактуальною. Скільки б вони не гордилися своїми досягненнями, наприклад заснування видавництва, встановлення річника поезій, численні переклади, редагування і співпраця з різними періодичними виданнями, - поети зрозуміли, що їхня діяльність і різні ініціятиви неможливі без підтримки широкої авдиторії. З одного боку, вони вітали нові літературні сили в Україні, і надіялись на співпрацю, з другого боку, шістдесятники безумовно стали для них конкурентами. Довелось членам групи ще більш енергійно боротись за читацьку публіку. Перш за все рішили вони розширити співпрацю в Нових поезіях. Коли перші числа цього альманаху друкували виключно твори членів групи, то в 5-ому числі, саме за 1962 рік бачимо поетичні добірки Василя Барки і Вадима Лесича. Обидва не тільки прихильно відгукувалися критикою на творчість Нью-Йоркської групи, але й теж готові були співпрацювати без спеціяльних вимог, тобто не намагались вони анґажувати поетів у якісь свої власні проєкти. Натомість Лавріненко плекав ряд проєктів і мав великі надії, що зможе захопити ними і приєднати до діла молодих поетів. У листі до Богдана Рубчака від 20 червня 1958 року він згадує декілька із них: Думалось мені, ваша група збере все найкраще. Підготує антологію української поезії в англійських перекладах (модерної поезії, від Тичини починаючи), прози, перекладе три драми М. Куліша. Далі: Ви і Женя, як літературознавці за університетською освітою, напишете дві монографії - одна про поезію, друга про прозу й драму. Тоді зберемо фонд - і пустимо на експорт. Думалося, що така робота дала б Вам той клімат, … який Вам як повітря потрібен для вашої поетичної оригінальної творчости. Барка особливо захоплювався альманахом, майже співаючи свою похвалу в листі до Бойчука від 26 грудня 1961 року: Ще про Нові поезії: журнал так чудово редаґований, на рівні міжнародньому, взірцево редаґований, що я не міг і не можу мати жодного застереження, тим більше, що друкуються в ньому поети (Ви, Тарнавський, Васильківська, Андієвська), на яких я поклав всі надії як на головні сили майбутньости української поезії. Поради Барки не були здійснені не тому, що група не бажала якось поліпшити журнал. Були вони не здійсниними з того простого факту, що ті, які були великою мірою відповідальні за редагування, видавання і дистрибуцію річника, а саме Бойчук і Тарнавський, не були в силі докладати більше часу й енергії, щоб радикально міняти альманах. Тобто втримати журнал таким, який він був вже було не абияким викликом. Співпраця з окремими членами теж не йшла так плавно, якби це хотілося редакторам, а крім того ставало чимраз виразніше, що група почала постепенно тратити внутрішнє споєння. Число за 1962 рік бачило останню добірку поезій Жені Васильківської. Це була перша ознака, що відходить вона не лише від групи, але й взагалі від літературного процесу. А це прийшло саме в досить вирішальний момемнт, тобто в момент, коли втримати вироблені силові зв’язки було особливо важливо. В світлі, що еміґраційна читацька публіка, включно з чільними критиками чимраз більш захоплювалися творчістю шістдесятників, групі випадало бути подвійно активною. Рубчак, наприклад, нарікав в листі до Тарнавського, що всі вони дещо сіли на лаврах і не працюють достатньо: Твоє прізвище цілком зникло з журналів. Васильківська також не друкує нічого. Андієвська робить репутацію літературними скандалами. Я нічого серйозного не роблю. Один Бойчук приготовляє збірку. (Як справа з Васильківською? Треба до неї написати.) А ми тепер дуже потрібні. Не так еміґрації (а їй ми також потрібні!), як молодим поетам в Україні, що їхню прекрасну працю ми мусимо піддержати своєю працею тут. І тоді може народитися якийсь тяглий процес нової української літератури. (25 вересня 1962) В половині 60-тих років відчувається в листуванні окремих членів групи певне невдоволення ситуацією. Цим внутрішнім діялогом домінувало почуття стаґнації, але самокритика, в яку вдавалися поети намагалася бути конструктивною. Всім було очевидним, що щось треба робити, щось треба міняти. Цю невідкладність стану речей дуже добре ілюструє лист Бойчука до Тарнавського й Килини, які в цей час проживали в Еспанії: Твої завваги до «Н.П.» ч.6 правильні. Ми всі замкнулися в вежах слонової кости, і тільки час-від-часу висунемо звідти збірочку чи вірша; не зуміли створити процесу і критичної виміни думок, - і, виглядає наша творчість їде вниз. Думаю, нам треба буде щось робити. Кошелівець з Костецьким пересілись на коня шестидесятників і роблять собі на тому «ім’я». Нас вживають тільки, щоб запихати діри. Тож з «Сучасністю», мабуть, довго не витримаємо. Треба щось думати. Я маю в пляні своєрідний клюб книжки, кожний з нас дав би в початковий фонд клюбу 30 книжок кожного видання, це ми поручили б до вибору для наших членів, і тоді видавали б щорічно хоч 2-4 числа «Нових поезій» і одну чи дві книжки окремих авторів. «Нові поезії» треба було б поширити на прозу і критику, і малярство - і повести акцію за передплатниками. Так ми створимо живу атмосферу, видавництво і свій журнал. Також треба буде подумати про співвідношення до київських поетів та української літератури там. Ми повинні поставити конкретні вимоги і перебрати ініціятиву відносин в літературі й малярстві. Але про це треба буде говорити, як Ви повернете назад, бо мені самому неможливо проводити такі широкі пляни. Крім того треба буде пропихати свої твори в англійській мові. Отож приїжджайте і будемо робити якесь життя. Маю вже на приміті адміністратора, що веститиме це діло. В Чікаґо створимо свою філію, яка пропихатиме наші видання за Заході. (10 травня 1965) Цей довгий уривок, незважаючи на дещо песимістичний початок, все ж вказазує, що ентузіязму й рішучости ще в той час Бойчукові не бракувало. Бачимо тут також натяки на те, що співпраця Бойчука з Кошелівцем в Сучасності була досить проблематичною. Рік раніше він відкрито говорив про те з Рубчаком, а навіть заохочував його, щоб він перебрав на себе функцію літературного редактора на Америку, щоб тільки не втратити впливу в цьому важливому еміґраційному виданні: Я хотів з Тобою поговорити про «Сучасність» - ми з Кошелівцем мовчимо вже 4 місяці. … Тож виглядає, що нам буде тяжко далі співпрацювати. А шкода було б нам зривати з журналом, бо нічого іншого нема. Якщо б мені прийшлося зірвати, може Ти міг би взяти на себе це діло, а я б з Тобою, як автор чи співробітник співпрацював, і так можна було б час-від-часу щось видавати через Пролог. (20 вересня 1964) Цілком можливо, що проблеми в Сучасності спонукали Бойчука думати над можливлістю розширити Нові поезії, однак ні його плян про створення клюбу книжки, ні збільшення частоти журналу не здійснилися. Натомість два інші вагомі моменти заявили про себе приблизно в той самий час. В 1965 році приєдналися до групи нові сили, а саме Марко Царинник, Юрій Коломиєць і Олег Коверко. В 1966 році Нью-Йоркська група урочисто відсвяткувала своє десятиріччя на сторінках журналу Терем. На жаль, важко було тим новим поетам пробитися, бо їхні дебюти співпадали з кильмінаційними похвалами на адресу шістдесятників. Рубчак, реаґуючи на дійсність ситуації, висловлювався про неї з більшою дозою гіркоти, ніж робив це Бойчук: Що думаєш про майбутнє нашої групи? Все чомусь розлітається. Та й є причини. Очі всіх звернені на Україну, і про нас забули цілком. Похоронили та й все. Я часом запитую себе, чи взагалі варто продовжувати писати по-українському … Нам просто створено штучну смерть. Кошелівець та Костецький та Лавріненко рішили одного дня, що НЙГ не виправдала своїх завдань, що вона скінчена та що нічого з неї не буде, і почали бавитись поетами на Україні. Все це шкодить не так нам, як тим, що щойно починають. Незавидна доля Коломийця, Царинника, Коверка… Вони вже цілком не мають на що опертись. В теорії можна б говорити, що все це кінець-кінців загально-національна, українська література, що і Коверко, і Калинець - одне. Це зрештою правда. Але практично справа виглядає трохи інакше. Калинець має за собою 40 мільйонів читачів плюс еміґрацію. Коверко не має нікого, бо та горстка еміґрантів, що мусіла б ним піклуватись, з висолопленими язиками тягнеться до України. Виходить, що нам треба перестати писати взагалі, а активно піддержувати поетів в Україні. Бо навіть крихітку тієї уваги, що її ми мали на еміґрації, ми втратили в користь материка. (10 квітня 1965) Міркування Рубчака чітко ілюструють переміщення в настанові до руху шістдесятництва - від початкового захоплення до пізнішого суперництва. Неґативність Рубчака, на щастя, не мала паралізуючого впливу на діяльність групи. Поети не показували назовні наскільки проблематично вони оцінювали своє літературне становище. В статті «Як і пощо народилася Нью-Йоркська група», поміщеній в Теремі, Бойчук грайливо, часами дещо провокативно, накреслив початки групи і не забув пригадати дотеперішні досягнення: « ось вийшло вже шосте число «Нових поезій», автографне, з графікою наших мистців, число, якого в нашій літературі ще не було; авторству наших членів належить біля 30 публікацій, добра десятка невиданих праць чекає безуспішно меценатів, як і вибрані збірки перекладної творчости. Але досить самокадила!» (38) Цього самого року, тобто 1966, деякі члени групи, тобто ті, що проживали в околицях Нью-Йорка, мали можливість познайомитись з деякими шістдесятниками. Іван Драч і Дмитро Павличко прибули до Нью-Йорку як частина офіційної делеґації до Об’єднаних Націй і зустріч між двома поетичними угрупованнями вкінці відбулася. Ця подія наново штовхнула обидві сторони розвивати різні пляни співпраці. Драч і Павличко, наприклад, передбачували спільні видавничі проєкти і обіцювали нью-йоркським поетам опублікувати їхню творчість в Україні. Обговорювалася теж можливість приїзду поетів з офіційною візитою до Києва. Одначе офіційних запрошень київським поетам не вдалося здобути для Нью-Йоркської групи; нью-йоркці зі свого боку відмолились відвідати Київ тільки як туристи (Віра Вовк була тут винятком). Хотіли визнання з боку радянської влади, що вони становлять частину загальноукраїнського літературного процесу. Щоправда, і Драч, і Павличко після повернення в Україну зорганізували вечір у Спілці Письменників, присвячений поетам і художникам діяспори. В листі до Бойчука від 5 квітня 1967, Драч описує цю подію ось так: Мали вечір у Спілці з Дмитром, говорили про Нью-Йоркську групу, читали вірші. Було багато запитань - юди цікавляться життям еміґрації. Дмитро більше говорив про письменників, а я про художників - про Гуцалюка, Гніздовського, Зубаря і, звичайно, про Архипенка. Одночасно, він дипломатично заявив, що труднощі, які вони мають з видаванням еміґраційних творів спричинені друкованими заявами деяких поетів, тут він конкретно назвав Бойчука: Справа з Вашими виданнями ускладнюється в зв’язку з тим, що у Вашому виданні «Терема», здається в останньому номері, є деякі речі, ніби-то Тобою писані, які не дуже сприяють виданню Ваших поетичних збірок. Я не читав, але люди, від яких залежить видання і це читають, сказали нам з Дмитром, що такий фактор. Що Ти на це скажеш? Але Драч залишається оптимістом і завершує листа позитивною нотою: Думаю, що нам усім дуже потрібно все зробити для того, щоб Ваші книжки з’явилися тут друком. Я цим не хочу сказати, що Ви повинні відмовлятися від своїх переконань, але справа видання книжок - це справа обопільна, це зрозуміло. Пишу про це просто, не вуально. Все ж думаю, що Ви будете нашими гостями і будете виступати в Києві з віршами. Коли Іван Кошелівець зрезиґнував як головний редактор Сучасности в 1967 році в наслідок розбіжности з видавцем цього видання, (головно йшлося про збереження редакторської самостійности) і журнал в дещо викривлений спосіб насвітлив цю резиґнацію, Емма домагалася, щоб Бойчук виступив з редколегії на знак протесту й солідарности: … я ще раз передумала всю цю ганебну історію з «Суч.», і прийшла до висновку: якщо Ти далі будеш редактором «Сучасности» ( а це Твоя справа, і Бога ради, не подумай, що я будь як хочу на Тебе впливати!), не запротестувавши проти статті у січневому числі «Сучасности», то я перестаю бути членом Нью-Йоркської групи, бо тут ідеться про принциповість, публічне потоптання людської гідности. (3 лютого 1967) Бойчук, однак, не бажав цього вчинити, бо боявся, що таким чином легко можна буде втрати журнал як форум для групи. Поскільки його відносини з Кошелівцем ніколи не були зразковими, він теж і не спішився виявляти йому свою солідарність. Проте думки на цю справу були поділені. Рубчак, наприклад, схильний був, якщо не цілком покинути Сучасности, то принаймні перечекати: Сказати правду, мене та ціла несусвітня історія порядно пригнобила! … Не йдеться, звичайно, ні про пришелепуватого Костецького, ні про редакторські здібності Кошелівця, чи його такт … Йдеться про принцип свободи думки, свободи слова, який сьогодні вже такий простий і очевидний у інших народів. … Отож, думаю, що в «Сучасності» нам покищо немає чого робити! Все таки НЙГ завжди шуміла про свободу писати все (але писати добре) - тобто, шуміла про цю ж саму свободу слова, свободу думки, яку «Сучасність» так блискуче заперечила! Чи варто «перебрати в наші руки 80% стерва, 80% дохлятини? Думаю, що ні! Вийде так, що НЙГ немає де друкуватися, і за те, щоб друкуватися, піде всюди! … Я Твій друг, Богдане - і якщо Ти таки хочеш збирати матеріяли до «Нещасности» - я постараюся Тобі помогти. Але все таки думаю, що тепер нам треба почекати, аж проясниться ситуація. (2 лютого 1967) Після Кошелівця головним редактором Сучасности став Вольфрам Бурґгардт, особа, з якою поети Нью-Йоркської групи співпрацювали раніше; багато його перекладів з еспанської мови друкувалися в Нових поезіях, таким чином журнал надалі залишився в руках групи і зберігся як її неофіційний орган. Проте, Емма не могла простити Бойчукові браку солідарности й відмовилася посилати матеріяли до річника: «Те, що Ти таки не зняв свого прізвища з «Сучасности» після січневої статті (не залежно від того, як Ти ставишся до Кошелівця), на мою думку, повне Твоє фіаско» (22 серпня 1967). Шість днів пізніше вона ще додала таке: «Дорогий Богдане, оскільки Ти не зняв свого прізвища з «Сучасности» після січневої статті, це унеможливлює мені брати участь в «Нових поезіях»» (28 серпня 1967). Розходження між Вірою Вовк і Нью-Йоркською групою наступило внаслідок інакшого піходу до культобміну з Україною. Віра не вимагала офіційного запрошення від українських колеґ і відвідала Україну в другій половині 60-тих тричі вживаючи звичайну туристичну візу. Для неї втримання товариських контактів було важливіше ніж ідеологічна послідовність. З усіх членів групи вона найбільше захоплювалася творчістю шістдесятників і писала про це відкрито на сторінках Сучасности, як теж і про свої враження з поїздок на рідну землю. В одній із тих статей зайшла мова про переклади Миколи Лукаша з Лорки. Як передала Вовк в цій же статті, він мав був критично оцінити перекладацькі зусилля нью-йоркців. Це з черги спонукало Тарнавського відгукнутися статею «Під тихими оливами або вареники замість гітар» (Сучасність 3, 1969), в якій поет критикував Лукаша за занадто «фолклоризовані» версії творів Лорки. Його стаття викликала дальшу полеміку, тим разом з боку Кошелівця, який використав ситуацію, щоб висловитися неґативно на адресу Нью-Йоркської групи, особливо критикуючи її за незнання української мови («Про переклади і різне інше» Сучасність 4, 1969). Це знову ж спонукало Бойчука, щоб докласти до дискусії свої два слова. Він уважав, що цілий дискурс кругом мови - цілком змарнована нагода і витрачений час: Від мовомислення Первомайського до мовомислення студентів в Америці так далеко, як від Києва до Нью-Йорку, чи то в культурному, чи психологічному розумінні. Про це, в моїй інтерпретації, турбувався Тарнавський. На цьому базувався наш конфлікт. А наші вчителі навіть не старалися зрозуміти наших потреб і труднощів, вони маєстатично, «в повнім блиску і славі», стояли п’ятнадцять років в позах мандаринів і громили нас за незнання мови. Як багато втрачено, коли міряти втраченими можливостями майбутнього! («Тільки про різне інше» Сучасність 7, 1969 : 72-73) Бойчук завершив статтю полемічно: «Краще дискутуймо, навіть різко (я вітаю різку щирість п. Кошелівця, шкода, що наспіла вона так пізно, може, ми не втратили б п’ятнадцять років), але з усвідомпленням, що ми вже не учні, а ви не вчителі» (75). Віра Вовк, зі свого боку, не порвала повністю зв’язків з групою, але й теж прилюдно заявила, що вона членом її не є: З Нью-Йоркською групою, які не були б між нами ідеологічні чи товариські спори, в’яже мене праця, яка вже принесла досить доброго овочу. Особисто я не вважаю себе членом цієї групи, бо вважаю себе самовладною «групою Ріо-де-Жанейро», а автономією думки і смаку; воно аж ніяк не заперечує дружби і повного визнання всіх безперечних заслуг, що їх має Нью-Йоркська група («Про технологічний і метафізичний кшталт мислення» Сучасність 12, 1970. 81) Щоб повністю завершити жіноче дезертирство, в 1973 році з особистих причин відійшла від групи Патриція Килина. Цього самого року Богдан Бойчук покинув редакторську роботу в Сучасності. Таким чином на початку 70-тих завершився найбільш активний і гомогенний період Нью-Йоркської групи. Цей менш більш п’ятнадцятирічний період, щоб дещо підсумувати, характеризувався з одного боку боротьбою за силу й авторитет, а з другого - боротьбою за читача в своєрідному суперництві з шістдесятниками. Сімдесяті роки не бачили вже такої жвавої літературної дискусії. Сповільнилося теж, а то й у деяких випадках, цілком припинилося листування між самими поетами. Порівняно з шістдесятими, відносно мало вийшло книжкових публікацій. Все вказувало на те, що група фактично перестала існувати. Однак груповий голос відродився знову, відродився на хвилі Ґорбачівської гласности і згодом на хвилі незалежности, і сталося це завдяки появі журналу Світо-вид, перше число якого з’явилося на початку 1990 року. Світовид виступав офіційно як орган Нью-Йоркської групи і Спілки письменників України. Це був перший літературно-мистецький журнал, який мав співробітників у Києві, і в Нью-Йорку. Поскільки журнал формувався ще за радянської влади, сприяння з боку деяких політично на той час впливових шістдесятників стало необхідним. Йдеться тут про співпрацю Івана Драча, Павла Мовчана та Дмитра Павличка - депутатів Верховної Ради. Проте члени Нью-Йоркської групи літературної співпраці від них не очікували. Навпаки від самого початку орієнтувалися вони на молоді сили, головно на тзв. вісімдесятників. Ігор Римарук, Василь Герасим’юк були першими співредакторами головного редактора Богдана Бойчука. В половині 90-тих співпраця виразно пересунулася в напрямі поетів Київської школи, або, як деякі їх називають, постшістдесятників. Віктор Кордун, один з поетів цієї школи, перебрав редакторство журналом і давав можливість друкуватися саме цій літературній ґенерації поруч наймолодших літераторів. Десятиліття 90-тих, звичайно, багатогранне та дуже цікаве, і безумовно, Нью-Йоркська група намагалася брати активну участь в літературному процесі. З браку часу я не зможу зупинитися на цьому періоді так детально, як на 50-тих і 60-тих роках. Але хочу наголосити тут декілька важливих моментів. Беручи участь в літературному процесі, випускачи журнал, поетам діяспори йшлося головно про збереження своєї спадщини і досягнень, але йшлося теж і про контролювання рецепцією. Вони виразно хотіли мати вплив на конструювання дискурсу про себе самих. Що легко запримітити серед літературознавців (наприклад Соломія Павличко, Микола Ільницький) в цьому пост-совєтському періоді - це ноторичне порівнювання Нью-Йоркської групи з шістдесятниками. Воно б і, здавалося, логічно, - якби не було оба угрупування творили в приблизно той самий час. Проте, поети Нью-Йокської групи відштовхувалися від їхнього конформізму і компромісности так політичної, як і естетичної. Що сталося в 90-тих роках - це зближення з київськими нонконформістами - постшістдесятниками і фактично вироблення дискурсу про Київську школу як естетичного партнера Нью-Йоркської групи. Тобто моєю тезею є, що дискурс про Київську школу - це ніщо інше як контрдискурс чи протидискурс на літературне сполучення: шістдесятники - Нью-Йоркська група. Цікаво підкреслити, що поети Київської школи, Віктор Кордун, Микола Воробйов, Василь Голобородько, Михайло Григорів, ніколи не признали, що познайомлення з творчістю Нью-Йоркської групи при кінці 60-тих (а що це мало місце не може бути сумнівів, бо Віра Вовк, наприклад, привозила багато книжок своїх колеґ і зустрічалася з молодими київськими поетами) вплинуло якоюсь мірою на їхні естетичні позиції. Не йдеться про якісь безпосередні впливи - все ж ці поети надто автономні поетичні таланти - але про принаймні визнання певної світоглядної аналогії, яка безперечно присутня. Наскільки успішно вдалося поетам заявити про себе в новій незалежній державній дійсності? Це запитання, безперечно, може мати різну відповідь, тобто все залежить від того, хто відповідає. Моя відповідь настоювала б на тому, що їхня поетична присутність зараз успішніша ніж дискурсивна. Тобто і Емма Андієвська, і Віра Вовк, і Богдан Бойчук , і Юрій Тарнавський далі активно друкуються й видають книжки в Україні, проте впливати чи контролювати літературним процесом - вже не контролюють. Але це історично цілком природно й закономірно. У п’ятдесятих роках вони самі, ще тоді дуже молоді й зухвалі, відштовхувалися від літературних батьків, - так і тепер молоді літературні сили еґотистично на собі зосереджені і не зацікавлені у розмові з діяспорними колеґами. Чи Нью-Йоркська група ще існує? Думаю, що ні. Хоч різно можна це запитання інтерпретувати. Свого часу, Бойчук заявив, що доки індивідуальні поети творчо активні, група існує. Насьогодні існують індивідуальні поетичні особистості, але групова розмова - затихла, а де немає розмови, там починається історія. Доповідь в НТШ-А, 15 лютого 2003 Copyright 2003 by Maria Revacovych. Foto by Vasyl Lopukh |
