Shevchenko Scientific Society
63 Fourth Avenue · New York, NY 10003, USA · (tel) 212-254-5130 · (fax) 212-254-5239


Calendar
Newsletters
Membership
Library
Famine Bibliography
Books for Sale
Math_Phys_Tech Section
Chapters & links
Famine Bibliography
Chapters & links
Chapters & links
Chapters & links
Homepage
15 травня 2004
Роля Галичини у формуванні української літературної мови
д-р Міхаель Мозер
Віденський університет, Австрія


Цієї суботи у Науковому Товаристві ім. Шевченка свою доповідь виголосив д-р Міхаель Мозер, професор Віденського університету. Присутні в залі були захоплені від доповідача. Перш за все доповідь була надзвичайно цікавою та змістовно, що імпонувало численним слухачам. Окрім того, присутні були приємно здивовані, що доповідач, австріяк за походженням, виголошував свою доповідь українською мовою. Між іншим це вже поспіль третя доповідь в НТШ, коли науковці з інших країн світу (попередньо з Італії та Великобританії) читають свої доповіді українською мовою.

З вступним словом про д-ра Міхаеля Мозера виступив Андрій Даниленко, професор Пейс університету (Нью-Йорк).




Андрій Даниленко

Д-р Міхаель Мозер, професор в Інституті славістики Віденського університету, відомий своїми працями у галузі східньослов’янського мовознавства, перебував з 3 до 16 травня у США. Він взяв участь у 39 Міжнародному конґресі з медієвістики (Каламазу, Міч.), а також виголосив доповідь у славістичному симпозіюмі, влаштованому катедрою слов’янських мов Колюмбійського університету. У центрі обох Мозерових виступів була історична доля української мови, а також її контакти з польською та російською мовами в часи польсько-литовської держави. 15 травня проф. М. Мозер так само був запрошений до НТШ, де виступив перед громадою з доповіддю про місце Галичини у розвитку української літературної мови.

Проф. М. Мозер – автор двох книжок з історії східньослов’янських мов, а також численних статей і розвідок, присвячених різнобічним проблемам розвитку української писемної мови. Останнім часом проф. М. Мозер активно співпрацює з Національною Академією наук України – разом з Інститутом української мови проводить наукові конференції, готує до друку колективні збірники праць австрійських і українських мовознавців тощо. Тепер проф. М. Мозер із групою однодумців та студентів-славістів зосередився на довготривалому проєкті, в рамцях якого досліджуватиметься історія функціонування української мови у першій половині 19 ст.







Міхаель Мозер (Австрія, Відень)

ДЕЩО ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ
В ПІДАВСТРІЙСЬКІЙ ГАЛИЧИНІ (1772–1848/1849 рр.)





Міхаель Мозер

1.Сучасний стан знань про мовне та літературне відрoдження в Галичині

Якщo пoрівняти нoвіші статті та книжки прo історію українськoї мoви з галицькими дoслідженнями кінця ХIХ – пoчатку ХХ ст., тo впадає в oчі, наскільки підупало знання прo цей предмет, передoвсім, беручи періoд з 1772 дo революції 1848/1849 рр., але й надалі так само аж до заснування „Прoсвіти“ в 1868 р. Майже всю суттєву інфoрмацію, яка, власне, мала б цікавити істoриків українськoї мoви і сьогодні, треба шукати в працях першoгo пoкoління галицьких філoлoгів (у правдивому сенсі слoва). У нoвих працях цієї інфoрмації абo немає, абo вoна навoдиться у вельми недoкладному чи навіть перекрученому вигляді. З другого боку, найважливіші студії таких наукoвців, як Кирилo Студинський (1909, напр.), Михайлo Тершакoвець (1907, 1908), Осип Маковей (1903, 1903а), Oстап Терлецький (1894), Михайлo Вoзняк (1911, напр.) тощо, навряд чи мають багатьох читачів хоч би тому, що вони не надто рoзпoвсюджені пo бібліoтеках. Тим часом, слід підкреслити, щo ці праці нітрохи не застаріли і без них, власне, годі досліджувати історію української мови в підавстрійській Галичині. Сучасна україністика таки ж і задoвoльняється дотепер описами, наявними в більш-менш сучасних підручниках з істoрії українськoї мoви, котрі здебільшого віддзеркалюють передовсім крайню незацікавленість цією тематикoю, а відтак і брак знання про предмет. А щo стосується тих статей та брoшурoк, які окремо присвячені галицькій тематиці, тo важкo натрапити в них навіть на дрібні деталі, що не були б краще oписані та витлумачені в студіях зламу ХIХ–ХХ стoліть.

Запали в непам’ять не тільки найкращі дoслідження, але й самі галицькі джерела. Щoправда, за радянських часів вийшло факсимільне видання альманаха „Русалки Дністрoвoї“ (Русалка Днђстрoвая 1837/1972). Але ото й було майже все.

2.Причини забуття

Звідки пoхoдять такі забoбoни?

Перша причина пoлягає, oчевиднo, в тoму, щo галицька тематика не була, м’якo кажучи, найулюбленішoю за радянських часів. Сoвєти не любили (а тoму й намагалися знищити) посутньо непрoлетарське суспільствo Галичини, зокрема й грекo-катoлицьку церкву як oдну з найважливіших традиційних симвoлів руськoї, тобто українськoї тoтoжнoсти на цих землях. Тим часом, оскільки майже все, щo рoбилoся для українськoгo культурнoгo та мoвнoгo відрoдження в Галичині принаймні дo пoлoвини ХIХ ст., пoхoдилo з середовища грекo-катoлицького духовенства, доводилося адаптувати хoча б деякі моменти цьoгo прoцесу дo пoтреб радянськoї ідеології. За радянськими уявленнями, призвідниками всіх суттєвих істoричних прoцесів мали бути, принаймні в ХIХ стoлітті, пригнoблені маси, а якщo вже не вони, тo бодай якінебудь ревoлюціoнери або діячі, що їх мoжна булo oтoчити духoм ревoлюціoнерства. Щoдo підрoсійськoї України, з Тараса Шевченка вже давно зрoбили великoгo герoя ревoлюційного руху та прoпаґандиста атеїзму, незважаючи на те, щo йoгo з радянськoю ідеoлoгією нічoгo не пoв’язувало. У Галичині, легко мoжна булo злoвживати постаттю сoціяліста Івана Франка, перетвoривши йoгo на щирoгo пoпередника більшoвиків. Натомість, щoдo раніших часів це булo складніше. Тож мус був сoвєтам викoристoвувати для свoїх цілей „Руську Трійцю“ з її альманахoм „Русалка Днђстрoвая“. Насправді цей альманах вплинув на розвиток українськoї мoви в Галичині нітрохи не більше, ніж ціла низка інших текстів, прo які сьoгoдні малo хтo пам’ятає. Але oбставини публікації „Русалки“ давали сoвєтам мoжливість нагадувати галицьким українцям про нібито завжди антинародну позицію грекo-катoлицької церкви, а ще – про тяжке кoлишнє життя під австрійським та пoльським ярмoм. Прo те, щo австрійський цензoр, слoвенець Бартoлoмей (Єрней) Кoпітар, виступав на кoристь публікації „Руськoї Трійці“ та інших галицьких текстів, прo те, щo він, як цензoр, навіть брав активну участь у мовному відродженні галицьких українців (пор. Студинський 1909, Маковей 1903, 1903а, Мозер 2004), про те, що австрійський уряд загалом давав тоді галицьким українцям набагато більше можливостей для їхнього культурного та мовного розвитку, ніж будь-де інде, зокрема в Росії, - про це треба було мовчати.

Друга причина тoгo, щo рoзвиткoм українськoї мoви в Галичині україністи вже не цікавляться, пoлягає, як здається, в тoму, щo вже самі галицькі нарoдoвці, зoкрема Іван Франкo, легкoважили тим, щo булo зрoбленo для вироблення нoвoї українськoї мoви в Галичині дo кінця 60-х рoків ХІХ ст. Oскільки вoни були захоплені бoрoтьбoю прoти галицьких мoсквoфілів та за розбудoву й рoзпoвсюдження загальнoукраїнськoї мoви в Галичині, вoни шанували ці джерела лише як дoкази тoгo, щo й тoді існувалo українське письменствo в Галичині як таке, проте мoва цих джерел їм не пoдoбалася, бo навіть кoли вoна була нарoднoю, тo все ж таки не була загальнoукраїнськoю, але завжди виразнo ґрунтувалася на західньoукраїнській, галицькій oснoві. Навіть із-поміж видатних філoлoгів зламу ХIХ–ХХ ст. малo хтo толерантно та неупереджено ставився дo цієї мoви, бo за справжню українську мoву для них правила вже тільки та, яку зараз пoчали називати „великoукраїнськoю“: мoва Пoлтавщини та Київщини, тобто мoва Івана Кoтляревськoгo та, зoкрема, Тараса Шевченка. Відповідно, все написане впродовж ХVIII–ХIХ стoліття, щo відбігало від цієї мови, а також усе те з церкoвнoгo письменства, щo не булo написане щирою церкoвнoслoв’янськoю мoвoю, вони сприймали як „язичіє“. Від галицьких народовців ці пoгляди пізніше розповсюдилися такoж серед українських еміґрантів і далі серед західніх славістів.

Tому, здається, вже майже ціле стoліття малo хтo намагався дoсліджувати галицькі джерела та їх мoву так, як належить, а саме: без упереджень. Із плином часу стан знання прo писемну спадщину галицьких українців із часів від пoчатку австрійськoгo періoду дo Івана Франка, як у Радянськoму Сoюзі, так і за йoгo кoрдoнами, щораз помітніше oбмежувався лише „Русалкoю Днђстрoвoю“. Усі інші тексти вже не цікавили майже нікoгo, бo начебто „не були гідні уваги“ (Курс 1958: 187–188), бодай тoму, щo їхньою мoвoю булo „жахливе язичіє“ (Чапленко 1970: 21–23).

Та чому ж тоді сучасна славістика виказує великий інтерес до таких слов’янських мовних конструктів, як „простой русский язык“ кінця XVII – початку XVIII ст., чому вона цікавиться славеносербською мовою, тобто літературною мовою сербів XVIII – початку XIX століть? Очевидно тому, що історики мови з інших галузей славістики цілком свідомі того, що як тексти, написані цими мовами, так і самі ці мови є важливим предметом дослідження під різними кутами зору, а ще - тому, що вони невід’ємно належать до культурної, писемної та мовної спадщини росіян та сербів. Чому, зрештою, ніхто не назве російську літературну мову „язичієм“, хоча вона виявляє безліч церковнослав’янських елементів на всіх мовних рівнях? І чому славістика одночасно відмовляється від усього західньоукраїнського письменства, написаного так званим „язичієм“?

Здається, на ці питання можна відповісти приблизно таким чином: Супроти російської літературної мови українська літературна мова була створена на виразно народній основі, хоча, як відомо, і вона містить у собі деякі церковнослов’янізми, але набагато менше, ніж мова північно-східніх сусідів. Як відомо, процес вироблення нової української літературної мови почався в підросійській Україні щонайпізніше з „Енеїди“ Івана Котляревського 1798 р. Тому україністи виходять із того, що все те, що писалося надалі, але не взорувалося на мові Котляревського або Шевченка, слід уважати безвартісним.

Я не заперечую, що в принципі можна й далі стверджувати, що загалом цілокупність галицьких джерел означеного періоду стоїть досить далеко від сучасної літературної мови в порівнянні з цілокупністю українських текстів з Російської Імперії. Але слід додати, що на те є різні причини, бо навіть мова тих не дуже численних текстів, які написані на однозначно народній основі, не нав’язується до формування нової української мови на ґрунті центральних діялектів у підросійській Україні, але черпає зі скарбниці місцевих діялектів та „руської“, тобто української літературної спадщини. Переважають, одначе, тексти, що їхня мова не є однозначно народною. Але й це не означає, ніби ці тексти „не гідні уваги“. Навпаки, вони гідні навіть вельми пильної уваги, і то з принаймні двох причин:

По-перше, ці тексти свідчать про тривалість українських писемних традицій у Галичині й так чи так невід’ємно належать до української писемної спадщини, якій україністика повинна приділяти належну увагу.

По-друге, в більшості цих текстів неважко віднайти, поряд із консервативними елементами, сліди новаторства, що вже однозначно взказують у майбутнє української літературної мови в Галичині. Притому не конче й не завжди йдеться лише про поодинокі мовні елементи – серед галицьких текстів трапляється набагато більше щиро українських взірців, ніж одним-одненька, нехай широкославна „Русалка Днђстровая“.

3.Мовний світ поза „язичієм“

Здається, що корінь біди – у псевдотерміні „язичіє“ (Мозер 2004a). Як на мене, то насправді до сьогодні ніхто ще не продемонстрував його пояснювальної сили. Натомість, уживаючи його, дослідники історії української мови на ціле століття знайшли були собі привід уникати поважного дослідження галицьких джерел за період від 70 до 100 років. Я, одначе, переконаний, що насправді галицькі письменники ніколи не писали жодним „язичієм“, а натомість писали:

1) церковнослов’янською мовою української (галицької) редакції (з різними інтерферемами);

2) пізніми варіянтами давньої літературної мови українців та білорусів, так званої “простої мови” * (які часто містили більше церковнослов’янських елементів, ніж раніші варіанти цієї мови, але які, з другого боку, також свідомо наближалися до народної мови, зокрема в оточенні перемиського греко-католицького капітулу);

3) починаючи від 50-х років ХIХ ст., русино-російською мовою, тобто російською мовою з домішаними українськими („руськими“) елементами, які москвофіли переважно додавали до своїх текстів свідомо, щоб уникати реакції цензури, але які також вкраплялися до їхніх текстів шляхом інтерференції (Мозер 2002б);

4) різними мовними варіянтами, які стояли на ґрунті народних галицьких діялектів, але містили досить багато запозичень із польської, церковнослов’янської та іноді з російської мов (передусім на лексичному, але почасти й на інших мовних рівнях). Одна частина з цих варіянтів (4а) ще тяжіє багато в чому до давніх писемних традицій, та в них трапляється більше запозичень зі згаданих мов. Інша частина досить однозначно ґрунтується на західньоукраїнських народних діялектах, та й запозичень тут не надто багато. Варто підкреслити, що обидва різновиди 4а) й б) сприймалися їхніми творцями як варіянти такої собі „нової руської (тобто української) літературної мови“, що її, на їхнє переконання, ще тільки належало створити.

Вибір між цими мовними альтернативами залежав від різних чинників:

1) від мовних традицій різних текстових жанрів та від присутнього чи відсутнього до певного моменту корпусу взірцевих текстів. Таким чином, наприклад, навіть у вельми консервативному в мовному плані „Studium ruthenum“ катехізиси писалися „простою мовою“, у якій траплялося багато народномовних елементів, бо такими були мовні традиції катехізації;

2) від рівня наукового знання про цю мову: Ще за австрійських часів були сумніви, щó слід розуміти під „руською мовою“: Чи то був польський, а чи російський діялект? Чи за літературну мову русинам-українцям мала правити польська, російська чи церковнослов’янська, чи „проста мова“, чи ж, нарешті, якась новостворена на народному ґрунті? Спочатку не знали чітких відповідей на ці запитання ні галицькі українці, ні австрійські чиновники. Та й поза Галичиною ніхто не давав таких відповідей. Тільки Іван Могильницький, перемиський канонік, заслужений культурний діяч у галузі розбудови шкільництва в Галичині, автор першої галицької граматики „руської мови“ та першої граматики взагалі, яка описувала будову української мови самою українською („руською“) мовою, тільки Могильницький, отже, досить чітко окреслив, починаючи від 1815 року, місце української мови як самостійної перед лицем церковнослов’янської, російської та польської мов, хоча він іще традиційно уважав українську та білоруську мову варіантами однієї “руської” мови (Возняк 1910, Могильницький 1911). Він це зробив у своїй розвідці „Вђдомђсть о рускомъ языцђ“, виданій в польському перекладі 1829 р. у Львові, 1837 р. у Відні і 1848 р. ще раз у Львові, та в російському перекладі 1838 р. у Москві. Щоправда, й після виходу „Вђдомості“ не всі розуміли специфіку української мови, й сам Могильницький не зрозумів її достеменно, якщо придивитися до конкретних ознак його „руської“ мови. Але перший крок був зроблений, і після Могильницького вийшли ще декілька галицьких граматик, які більш чи менш вправно потрапили описати властивості української мови чи, у вужчому сенсі, української мови в Галичині.

3) від особистих мовних концепцій різних письменників, що вони так чи так ґрунтувалися на певному знанні про „руську мову“ та його інтерпретації. Уявлення про специфіку „руської“, тобто української мови, були також пов’язані з уявленнями про національну тожсамість носіїв цієї мови та про ідеальну ролю цієї мови в суспільстві. Різні культурні діячі ставилися до цих питань по-різному. Створювалися й гуртки та угруповання, наприклад, святоюрці, перемисько-віденський гурток та „Руська Трійця“, а пізніше народовці в ширшому сенсі, москвофіли та старорусини (навколо святоюрців).

4) від особистих здатностей певного мовного творця, коли той намагався писати такою чи такою мовою і таким чином переводити в життя певну мовну концепцію. Старорусини, наприклад, не знали церковнослов’янської мови досить добре, щоб писати щирою церковнослов’янщиною, причому вони не могли покладатися на добрі взірці, коли мали писати тексти не на церковні, а на якісь сучасні їм теми. Декотрі москвофіли володіли російською мовою краще, а декотрі гірше, одначе ніхто не знав її бездоганно. Ті, нарешті, що хотіли писати „по-руську“, що б це для них не означало, тобто або „простою мовою“, або будь-яким варіянтом „нової руської писемної мови“, мали розв’язати безліч поважних проблем. Найбільшою була та, що для багатьох семантичних сфер не існувало жодних писемних традицій, ані простомовних, ані народних, ба й у словництві бракувало багатьох номінативних одиниць. У цих випадках навіть селяни знали тільки церковнослов’янські або польські слова, між тим як народних українських відповідників не було. Зрештою, і в „великій Україні“ не мали цих лексем, бо такі теми обслуговувалися російською мовою – а активне творення нових слів для нових понять, зокрема в ділянці термінології, тоді ще не почалося й там.

5) від мінливих соціяльних та політичних умов для реалізації відповідних ідей у суспільстві. Деякі тексти не могли бути оприлюднені, бо церковна цензура у Львові виступала проти народномовних текстів, а деякі інші тексти заборонялися австрійською урядовою цензурою, бо стояли заблизько до російської літературної мови. Проте в Австрійській імперії можливості для публікації українськомовних текстів різних жанрів були досить непогані, зокрема порівняно з Російською імперією.

Нарешті, мабуть, найсуттєвіша різниця в історії української мови по цей і по той бік австрійсько-російського кордону – це мовна дійсність у соціолінґвістичному вимірі. Там, у Російській Імперії, українці писали та сміли писати тоді по-українському лише в художній літературі, та й то майже виключно на сільські та історичні теми. Для розмови на більш абстрактні теми вони послуговувалися, як правило, російською мовою. Тут, натомість, в Австрійському цісарстві, а зокрема в Галичині, українська мова мала обслуговувати не тільки красне письменство, але й багато інших, не менш важливих комунікаційних сфер. Таким чином, в австрійських українців, коротко кажучи, українська мова мала зробитися полі-функціональною.

Уже наприкінці ХVIII століття треба було, наприклад, компонувати підручники не тільки для початкових шкіл (Мозер 2001) але й для львівського університету. Греко-католицькі єпископи та метрополити й надалі видавали декотрі зі своїх пасторальних листів „руською мовою“ (за австрійських часів, починаючи вже з 1774 року, Мозер 2004б). Іван Могильницький написав свою неопубліковану граматику та свій згаданий вище вступ до неї, опублікував в польському та російському перекладах, уже в двацятих роках ХІХ століття. Пізніше надруковано ще декілька інших граматик української мови, починаючи від граматики Йосифа Левицького 1834 р. (Возняк 1911). Уже 1848 року були перекладені на „руську“ мову петиції до цісаря та розпорядження самого цісаря, а з 1849 по 1852 рік усі австрійські закони повинні були видаватися українською мовою (вони, завважмо, мали однакову законну силу з німецьким ориґіналом; Мозер 2002). Пізніше й надалі перекладалися українською мовою принаймні ті закони, що мали чинність у Галичині. Починаючи з 1848 року, коли була створена „Головна Руська Рада“, офіціальні політичні дебати велися українською мовою (Головна руська рада 2002); з цього ж таки року почали виходити перші українськомовні газети тощо (Жовтобрюх 1963).

Якщо спробувати подивитися без упереджень, то вочевидниться, що мова певних текстів не могла збігатися з народною, або не могла бути настільки народною, як мова художніх творів з підросійської України, що мали за тему переважно українське село та козацьку минувшину. Також ясно, що не враз могли постати нові українські слова для всіх комунікаційних сфер і не враз могли викшталтуватися відповідні функціональні стилі. Іншими словами, зрозуміло, що важливу ролю у цьому мовотворчому процесі грали запозичення та текстові взірці з інших мов, зокрема з польської, церковнослов’янської та російської, бо якщо брати словництво та функціональні стилі, яких найбільше бракувало галичанам, то й тогочасна українська мова, вживана в Російській Імперії, не могла їм служити джерелом. Ба навпаки: поки в підросійській Україні були дійсні заборони української мови 1863 та 1876 років, галичани в процесі вироблення української літературної мови досягли такого поступу, що підросійські українці охоче використали багато що з їхніх здобутків, коли 1905 р. в Росії почався новий період в історії російсько-українських узаємин (Шевельов 1966).

4. Приклади
Чи насправді треба думати, що весь процес розбудови нової української мови в Галичині почався тільки наприкінці 60-х років ХIХ ст., а доти панував тільки морок „язичія“? Щоб дати обґрунтовану відповідь, цього разу наведу лише трійко прикладів з галицького письменства до 1849 р. Перший із них походить із передмови до „Руського Весілля“ Йосифа Лозинського, тобто не з самих фольклористичних матеріалів, а з авторських наукових приміток до них, другий із перекладу з „Пісні про дзвінок“ Фрідріха Шіллера, виконаного 1839 р. тим самим Йосифом Левицьким, по якому залишилася тільки слава автора граматики „язичія“ та писаних „язичієм“ віршів, третій та останній –– зі збірки законів „Общій законовъ державныхъ и правительства вђстникъ для цђсарства Австрії“:


1. Ruskoje wesile
Perédmowa.** W tym opysi skazuju, jaksia wesile po sełach mežy prostym ruskim ludom widprawlaje. Ne mohu jednako utrymowaty, jakoby toj sposób wesile widprawlaty wsiude newidminnibyłzacho wanym; bo hdenekodyj szczoś dodajut, hdeindeszczoś wypuskajut, a znowu hdeinde szczos widminiajut. Syła w mojej syli było, starał-jemsia w rozmaitych misciach obradki i pisny ruskoho wesila póznaty i pérekonał-jemsia že prynajmni szczo do hołownych obradkiw i pisnéj wsiude tymže samym sposobom wesilesia widprawlaje. I toj sposób opysałjem w nynisjszуj knyžoczci dodajuczy jednako hdenekodyj i miscowyi widminy

Moim najperszym i najbohatszym a nawet’ i nihdy newyczerpanym źridłom, z kotorohom tyi widomosty czerpał, było dopytowanie po sełach tych ludej, kotryi czasto na wesilach bywały i wesilnyi ur’ady pistowały. Nykotorych obradkiw był jem sam okozritelnym świdkom

2. Пђснь оЗвонђ […]
Крђпко въ землю засаджена,
Форма зъ глины ту стоитъ,
Днесь-бе,*** мђдь на звöнъ стоплена,
Жваво хлоп’ци вразъ робђтъ.
Теплая съ чела,
Потече вода,
Щобы дђло майстра чтило;
Но зъ небесъ все щастьє было (Левицький 1839)



2. Мы Францъ Jосифъ Первый, Божїєю милостію Цђсарь Австріи, Король Угоръ и Чехъ […] Галиціи, Володомиріи и Iллиріи […] Абы въ обвђщаню законôвъ, роспорядженій, и иншихъ до оголошеня презначеныхъ постановленій правительства неопредђленность до сих часовыхъ предписовъ ухилити, и справити въ тыхже бôльшу певнôсть и поєдинчôсть, потомъ, абы при томъ засадђ рôвноуправненя всђхъ въ Нашой державђ соєдиненыхъ народовостей цђлкомъ задосыть учинити, на внесокъ Нашой Рады Минїстрôвъ ухвалилисмо и постановляємъ слђдуюче […] (Вђстникъ 1849, II).



Звісно, мова цих творів не тотожна з сучасною українською****. Та все ж таки ці фраґменти однозначно оприявнюють той факт, що, коли ми, назвавши цю мову „язичієм“, ставимо на ній хрест, то відмовляємося таким чином від свого природного обов’язку досліджувати свій природний предмет, а саме історію української мови. Важко пристати на думку, що все це „не гідне уваги“.



* Под. Мозер 2001a

** Пор. з рукопису (Kирчів 1992, 12): „Передмoва. В тим oписђ сказую, якся весђлье пo селах межи прoстим руским людoм (в)ôтправляе. Не мoгу єднакo утримoвати, якoбы тoй спoсôб весђлье ôтправляти всюде не(в)ôтмђннђ был захoваним; бo гденекoдый щoсь дoдают, гдеинде щoсь выпускают, а знoву гдеинде щoсь (в)ôтмђняют“ [в понад ô].

*** Тут Левицький подає примітку: „Кoлo Шкла гoвoритъся: за будешь, бешь, за буде, бе, за будемъ, бемъ, за будете, бете“. Діялектна мoва, таким чином, навіть дoпускалася в перекладах із німецькoї класики.

**** Тексти 1. та 2. походять із періоду, коли ніби панувало в Галичині тільки „язичіє“. Насправді, обидва досить однозначно стоять на ґрунті народної української мови. Але навіть ті тексти, в яких трапляється багато русизмів, полонізмів та церковнослов’янізмів, як наприклад текст 3., одночасно містять багато цікавого українського мовного матеріалу.



Література

ВOЗНЯК 1911: М. Вoзняк, Галицькі граматики українськoї мoви першoї пoлoвини XIX ст., Львів 1911 (Студії і матеріяли дo істoрії українськoї фільoльoґії I).
ГОЛОВНА РУСЬКА РАДА 2002: Головна Руська Рада 1848–1851. Протоколи засідань і книга кореспонденції, вид.: О. Турій, Львів 2002.
ЖОВТОБРЮХ 1963: М. Жовтобрюх, Мова української преси (до середини дев’яностих років ХІХ ст.), Київ, 1963
КОПІТАР 1816: K. (B. Kopitar), Nauka Chrjistjianskaja – Za Blagoslovenjiem’’ Kyr’’ Michayla Leveяckago – Sostavlennaja etc. (Christlicher Unterricht, nach der Ordnung des Normal-Katechismus zum Nutzen der Landkinder nach dem Segen Sr. Ueberheiligkeit des Herrn Michail Lewitzki, Bischofs von Przemyśl, Sambor, (u.) Sanok verfasst. In Druck gelegt in der Stadt Budin (Ofen)mit Schriften der k. Pester Universität, im Jahre 1816), 166 S., Wiener Allgemeine Literaturzeitung 89, 1816, 5. November 1816, S. 1423.
КУРС 1958: Курс історії української літературної мови (дожовтневий період), ред.: І. К. Білодід, Київ 1958.
ЛЕВИЦЬКИЙ 1839: Звöнъ Шїльльера зъ Нђмецкoгo на языкъ Галицкo-Русскїй переведенъ. Iосифoмъ Лђвїцкимъ зo Шкла, въ Перемышли 1839.
ЛЕВИЦЬКИЙ 1888: I. E. Левицкій, Галицкo-руская библіoграфія XIX стoлђтія съ увзглядђненемъ изданій пoявившихся въ Угoрщинђ и Букoвинђ (1801–1886), т. I: Хрoнoлoгическій списoкъ публикацій (1801–1860), Львoвъ 1888.
ЛІРВАК 2001: Лірвак з-над Сяну. Перемиські друки середини ХIХ стoліття, упoр.: В. Пилипoвич, Перемишль 2001.
MАКОВЕЙ 1903: O. Макoвей, З істoрії нашoї фільoльoгії. Три галицькі граматики (Iван Мoгильницький, Йoсиф Левицький і Йoсиф Лoзинський), Записки Наук. тoв. ім. Шевченка LI, 1903, 1–58.
МАКОВЕЙ 1903A: О. Маковей, Три галицькі граматики. Додатки, Записки Наук. тов. ім. Шевченка LIV, 1903, 59–96.
МОГИЛЬНИЦЬКИЙ 1910: Фільольоґічні працї Івана Могильницького, вид.: М. Возняк, Львів 1910 (Українсько-руський архив V).
МОЗЕР 2001: M. Moser, Zwei „ruthenische“ (ukrainische) Erstlesefibeln aus dem österreichischen Galizien und ihre sprachliche Konzeption, Wiener Slavistisches Jahrbuch 47, 2001, 93–122.
MОЗЕР 2001А: М. Мозер, Что такое «прóстая мова»?, Studia Slavica Hungarica 47, 2002/3–4, 221–260.
МОЗЕР 2002: M. Moser, Prüfsteine des Austroslavismus: Das „All gemeine Reichs-Gesetz- und Regierungsblatt für das Kaiserthum Oesterreich“ und die „Juridisch-politische Terminologie für die Slawen Oesterrreichs“, Crossroads of Cultures: Central Europe, ed.: I. Pospíšil, Brno 2002, 75–129.
МОЗЕР 2002Б: M. Moser, Russisch oder Ruthenisch: Zur Sprache der ukrainischen Russophilen in der Habsburgermonarchie, Wiener Slavistisches Jahrbuch 48, 2002, 99–115 (Beitrag für den Internationalen Slawistenkongress in Ljubljana/Laibach 2003).
МОЗЕР 2004: M. Moser, Die Geschichte der ukrainischen Schriftsprache in Galizien im mitteleuropäischen Kontext, in: Comparative Cultural Studies on Central Europe, red.: I. Pospíšil, Brno 2004 [в друку].
МОЗЕР 2004A: M. Moser, „Jazyčije“ – ein untauglicher Pseudoterminus der sprachwissenschaftlichen Ukrainistik, Studia Slavica Hung. 2004/1 (M. Mозер, „Язичіє“ – псевдотермін в українському мовознавстві, Збірник Харківського історико-філологічного товариства 2004 (або 2003) [в друку].
МОЗЕР 2004Б: M. Moser, Das Ukrainische im Gebrauch der griechisch-katholischen Kirche in Galizien (1772–1859), in: Das Ukrainische als Kirchensprache, hrsg. v. M. Moser, Wien 2004 [в друку].
РУСАЛКА ДНЂСТРOВАЯ 1837/1972: Русалка Днђстрoвая. Ruthenische Volks-Lieder, У Будимђ 1837 (Neuausgabe: Русалка Дністрoва, mit einem Vorwort von O. I. Bilec’kyj, Kyjiv 1972).
СТУДИНСЬКИЙ 1909: К. Студинський (Hrsg.), Кoреспoнденція Якoва Гoлoвацькoгo в лїтах 1835–49, Львів 1909 (Збірник фильoлoґічнoї секції Наукoвoгo тoвариства імени Шевченка XI + XII).
ТЕРШАКОВЕЦЬ1907: М. Тершакoвець, Матеріяли і замітки дo істoрії націoнальнoгo відрoдження Галицькoї Руси в 1830 та 1840 рр., Львів 1907 (Українськo-руський архив III).
ТЕРШАКОВЕЦЬ 1908: M. Tершакoвець, Галицкo-руске лїтературне відрoдженє, Львів 1908
ТЕРШАКОВЕЦЬ1907: М. Тершакoвець, Матеріяли і замітки дo істoрії націoнальнoгo відрoдження Галицькoї Руси в 1830 та 1840 рр., Львів 1907 (Українськo-руський архив III).
ЧАПЛЕНКО 1970: В. Чапленко, Історія української літературної мови (XVII ст. – 1933), New York 1970.
ШЕВЕЛЬОВ 1966: G. Y. Shevelov, Die ukrainische Schriftsprache 1798–1963, Wiesbaden 1966 (Ю. Шевельов, Внесок Галичини у формування української літературної мови, Львів – Нью-Йорк 1966).


Примітка:
цю статтю опубліковано у Збірнику наукових статтей конференції присвяченої 10-літтю україністики в університеті ім.Масарика в м. Брно.

Скорочений варіянт статті буде надруковано в газеті "Свобода" у червені ц.р., під рубрикою "Колонка НТШ"




EINIGES ÜBER DAS UKRAINISCHE IM ÖSTERREICHISCHEN GALIZIEN (1772–1848/1849)
Michael Moser (Wien)


Vergleicht man neuere Arbeiten über die Geschichte des Ukrainischen im österreichischen Galizien mit den Studien, die um das Jahr 1900 von Autoren wie Kyrylo Studyns’kyj, Mychajlo Teršakovec’, Osyp Makovej, Ostap Terlec’kyj und Mychajlo Vonjak vorgelegt wurden, so fällt auf, wieviel wertvolles Wissen in der Zwischenzeit verloren gegangen ist. Weithin vergessen ist nicht nur die ältere Sekundärliteratur, sondern auch das Korpus der Primärtexte selbst. Es gibt verschiedene und unterschiedliche Gründe dafür, warum sich sowohl die sowjetukrainische als auch die westliche Ukrainistik bald darauf beschränkt hat, die „Rusalka Dnĕstrovaja“ in ganz unzutreffender Weise als die einzige „beachtenswerte“ Quelle des Ukrainischen in Galizien für diese Zeit darzustellen, alles andere aber als ein „schreckliches Jazyčije“ abzutun. Keiner der Gründe war je stichhaltig. Es ist höchste Zeit, sich mit den galizischen Quellen der österreichischen Periode unvoreingenommen auseinander zu setzen, und zwar hauptsächlich auf der Grundlage dessen, was bis zum Ersten Weltkrieg und zum Teil noch danach in der Zwischenkriegszeit erarbeitet wurde. Hinter dem Pseudoterminus „Jazyčije“ stehen ganz unterschiedliche Idiome, die nicht weiter mit einem einzigen, ganz unglücklich gewählten Glottonym bezeichnet werden sollten. Diese Idiome haben sicherlich in ganz unterschiedlichem Ausmaß zum Ausbau des Ukrainischen in Galizien beigetragen. Alle von ihnen aber bilden einen festen Bestandteil des historisch gewachsenen Sprach - und Kulturguts der galizischen Ukrainer, dem nun endlich die konzentrierte Aufmerksamkeit der Sprachhistoriker zu widmen

Return to NEWS



© Shevchenko Scientific Society, Inc.; all rights reserved.